четверг, 15 октября 2020 г.

О РЕЗУЛЬТАТАХ БЕЗДЕЙСТВИЯ ПРОКУРАТУРЫ И ПРАВООХРАНИТЕЛЕЙ ОТНОСИТЕЛЬНО ЗАЩИТЫ ПРАВ АДВОКАТОВ

Владимир БОГАТЫРЬ, заслуженный юрист Украины, член Комитета защиты прав адвокатов и гарантий адвокатской деятельности НААУ



Разрушенная правоохранительная система, неспособность организации надлежащего процессуального руководства — результат реформ, проводимых после 2014 года.

Игнорирование государством фактов грубого нарушения прав адвокатов и гарантийадвокатской̆ деятельности привели к невозможности государства реагировать на волну разгула преступности и беспредела в отношении защитников. Профессия становится все более опасной, а случаи нападения на адвокатов, порчи их имущества, покушений и вмешательства в деятельность защитников приобретают обыденный характер.

Своим бездействием действующая власть продолжает политику своих предшественников, решивших подменить «революционной» целесообразностью институт правопорядка.

Такое бездействие государства является естественным стимулом для роста преступности, а неотвратимость наказания становится все призрачнее.

Генеральный прокурор игнорирует обращения Национальной ассоциации адвокатов Украины, прикрываясь отписками мелких чиновников своего офиса.

Национальная ассоциация адвокатов Украины объединяет всех адвокатов Украины, является органом адвокатского самоуправления, представляет адвокатуру Украины в отношениях с органами государственной власти, их должностными лицами, защищает права адвокатов и обеспечивает соблюдение гарантий адвокатской деятельности.

Сегодня государство демонстрирует нежелание считаться с конституционно закрепленной ролью адвокатуры как единственного института, призванного обеспечивать предоставление профессиональной правовой помощи.

Неисполнение решений судов, нарушение права на защиту, вмешательство в деятельность защитников, порча их имущества, насилие и посягательство на жизнь защитников зачастую остаются без внимания.

Несмотря на сотни зарегистрированных уголовных производств, в подавляющем большинстве случаев мы видим нулевой результат! Нулевой результат — это ненадлежащее процессуальное руководство при расследованиях и неспособность представлять государственный интерес в суде.

Проходят века, столетия, а душевное состояние в нашей профессии никак не меняется, и, характеризуя ее, сегодня приведу слова Джорджа Гордона Ноэла Байрона:

«Юрист всегда в грязи — того не скроем,

Как нравственности жалкий трубочист,

Покрыт он сажи толстым слоем:

Сменив белье, не станет чист».

Добавить к этому можно только сроку из стиха Валентина Иосифовича Гафта:

«Всегда в грязи, но души их чисты».

К сожалению, сегодня правоохранительную систему с головой затянуло в трясину, из которой она выбраться в ближайшее время не сможет. 

Единственный выход — это отбор в органы прокуратуры и суда лиц, сдавших адвокатский экзамен и имеющих практический опыт работы. Это позволит государству приблизиться и к европейским, и к общечеловеческим стандартам.





понедельник, 12 октября 2020 г.

Неспособность правоохранительной системы обеспечить права адвокатов побуждает к новым преступлениям


Владимир Богатырь 

член комитета защиты прав адвокатов и гарантий адвокатской деятельности Национальной ассоциации адвокатов Украины, заслуженный юрист Украины


Правоохранительная система не только игнорирует вопиющие случаи нарушения прав адвокатов, но и фактически является частью этих нарушений, побуждая их своим бездействием. Об этом свидетельствуют результаты проведенного исследования, касающегося привлечения к уголовной ответственности за нарушение профессиональных прав адвокатов.

Бездіяльність у цифрах

Ганебні випадки грубого порушення права на захист і порушення професійних прав адвокатів при провадженні адвокатської діяльності викликають високий інтерес громадськості, є предметом широкої суспільної дискусії. Такі події стали темою численних публікацій в засобах масової інформації.

Отримані статистичні дані свідчать про системну бездіяльність вартових правопорядку та ігнорування ними правоохоронної функції. Згідно з офіційною відповіддю Державної судової адміністрації на запит випадки притягнення судом до кримінальної відповідальності за порушення професійних прав адвокатів (стст.374, 397—400 Кримінального кодексу) поодинокі. І це незважаючи на сотні зареєстрованих в ЄРДР кримінальних проваджень, інформацію про які надано Офісом Генерального прокурора у

відповіді на запит.

За фактами втручання в діяльність захисників, посягань на їхні життя у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, та умисного знищення та пошкодження майна адвокатів з 2014 року не було постановлено жодного вироку.

Відтоді й дотепер лише одного разу було постановлено вирок за втручання в діяльність захисника й тільки одну особу було притягнуто до кримінальної відповідальності за порушення права на захист.

З 2015 до 2018 року не було постановлено жодного вироку стосовно осіб, які погрожували захисникам. Лише у 2018-му було 2 вироки, а у 2019-му — один. Навряд чи ми дочекаємось їх у цьому році з огляду на публічні заяви та поведінку очільників прокуратури й можновладців.

Неєвропейські досягнення

Такі неєвропейські досягнення продемонструвала влада, яка оголошувала про європейський вибір. Порушення прав адвокатів залишається непоміченим виключно українською владою, попри згадки про численні випадки порушення прав адвокатів у доповідях Управління верховного комісара ООН з прав людини про ситуацію в Україні, спеціального доповідача ООН з питань про незалежність суддів і адвокатів, звітах Міжнародної комісії юристів тощо.

Така ганебна ситуація стала приводом для низки звернень Національної асоціації адвокатів та Ради адвокатів України до влади, правоохоронних органів, Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй, Парламентської асамблеї Ради Європи, Ради адвокатських та правничих товариств Європи (ССВЕ), МКЮ через утиски, переслідування та порушення прав адвокатів в Україні.

Незважаючи на ігнорування владою таких звернень, НААУ — передбачений законом орган, який представляє адвокатуру України у відносинах з органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, міжнародними організаціями, — захищає професійні права адвокатів і забезпечує гарантії їхньої діяльності.

Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура, незалежність якої гарантується Конституцією.

Тільки додержання прав і свобод громадян представниками влади та правоохоронцями зможе повернути країну до встановленого Конституцією та законами України правопорядку в усіх сферах державного й суспільного життя.

НААУ щоденно отримує повідомлення про порушення прав адвокатів і гарантій їхньої професійної діяльності, кожне з яких опрацьовує відповідний комітет і колеги в кожному з регіонів. НААУ — це єдиний орган, який може реагувати на порушення, але не наділений повноваженнями розслідувати та притягати до відповідальності винних.

Якщо є спеціальні органи та суди для боротьби з корупцією, то чому не створити спеціальні органи та суди, які вестимуть цілеспрямовану боротьбу з порушниками прав і гарантій адвокатської діяльності? Зважаючи на факт існування Вищого антикорупційного суду, це було б доречним з огляду на роль адвокатури в суспільстві. Єдиним практичним запобіжником для цієї ідеї є те, що за результатами створення спеціальних антикорупційних органів та судів Україна стала європейським лідером за рівнем корупції та розвинутим політичним непотизмом.

Повна відсутність правової політики в державі, яку мали б формувати та забезпечувати міністр юстиції та Генеральний прокурор, стимулює зростання

свавілля в усіх сферах правового життя та створює юридичну невизначеність і хаос. Після проведення безглуздих реформ маємо делегітимізовану прокуратуру та широкий набір неефективних спеціальних правоохоронних органів, діяльність яких не узгоджується між собою та суперечить засадам Конституції.

Тим часом спостерігаємо за скандалами щодо проживання Генпрокурора на різних об’єктах Державного управління справами та за гримасами міністра юстиції, який розпродає в’язниці. Тут, як кажуть, без коментарів...

https://zib.com.ua/ru/144921-nesposobnost_pravoohranitelnoy_sistemi_obespechit_prava_advo.html?fbclid=IwAR0I0E_tHYsYICMkZlEKbjQzt2CaSxr55N846kqC-0xp_YgjWvZ0AmfmFEs



суббота, 12 сентября 2020 г.

Полювання на «винних»

 

В Офісі Генпрокурора прагнуть виконувати старі повноваження, попри те що з наявними впоратися не можуть

В Офісі Генпрокурора прагнуть виконувати старі повноваження, попри те що з наявними впоратися не можуть


В Офісі Генпрокурора прагнуть виконувати старі повноваження, попри те що з наявними впоратися не можуть

Володимир БОГАТИР, керуючий партнер Адвокатського об’єднання «Богатир та партнери»

Після опублікування сумнозвісного наказу №389 стало зрозуміло, що органи прокуратури охопила глибока криза. Вся система державної влади та правоохоронних органів за останні 6 років не тільки погіршилася, а й знищує правопорядок, закріплений Конституцією і законами України.

Наказ над законом

Нещодавно опублікований наказ «Про організацію діяльності прокурорів щодо представництва інтересів держави в суді» від 21.08.2020 № 389 слід розглядати крізь призму доречності та питань, які він викликає. Зокрема, чи мають прокурори повноваження не виконувати чи ставити під сумнів рішення судів, постановлені іменем України, або перекладати відповідальність за свої прорахунки на суддів?

У правничих колах немає розуміння, чому в Офісі Генерального прокурора не вивчають причин, з яких суди відмовляють їхнім працівникам, та не реагують на випадки ненадання суду матеріалів кримінальних проваджень. Також у відомстві люблять скаржитися на відсутність адвокатів у судовому засіданні, хоча не звертають уваги на системне невідвідування засідань самими прокурорами.

З наказу №389 не зрозуміло, чи може прокурор

втручатись у процеси, в яких він не є стороною, та чи відмовилася прокуратура від функції загального нагляду. Складається враження, що у керманичів прокуратури сталося ментальне роздвоєння: з одного боку, вони «реформатори», а з іншого — «порушники», які прагнуть виконувати старі повноваження, попри те що з наявними впоратися не можуть.

В українській юридичній практиці відомі випадки, коли окремі прокурори масово відкривали справи на «неслухняних» суддів. Керуючись ст.375 Кримінального кодексу («Постановлення завідомо неправосудного рішення»), вони намагалися тиснути на останніх. Утім, достеменно не відомо, чи закриті вже такі провадження після оприлюднення рішення Конституційного Суду від 11.06.2020 №7-р/2020.

Недолугі реформи

Результатом недолугої реформи прокуратури із заміни вивіски стало звільнення незручних працівників. Деяких переведено без атестації до «оновлених» департаментів прокуратури та Державного бюро розслідувань. Але чи буде хтось нести відповідальність за масове звільнення працівників прокуратури або бодай поновлювати на роботі та відшкодовувати їм збитки?

Горезвісним наказом зроблена спроба здійснити нагляд за суддями, але без відповіді залишається запитання: чому в судах досі розглядаються позови, подані виконувачами обов’язків прокурорів з порушенням п.1 ч.1 ст.11 закону «Про прокуратуру»? Втім, поки у прокуратурі думали, Верховний Суд чітко визначився із цього приводу у постанові від 27.05.2020 №819/478/17.

За логікою речей, Генпрокурор мала подати позови у порядку регресу та притягти до відповідальності прокурорів, які займалися самоуправством, подаючи позови без повноважень. Утім, наразі жодних кроків у цьому напрямі не робиться.

Попри чітко визначену позицію, прокуратура все ж ставить під сумнів та вважає неправосудними рішення КС. Інколи навіть організовуються політичні переслідування, попри офіційні позиції, сформульовані у рішенні ВС від 14.08.2020 №640/8752/19 та рішенні КС від 2.12.2019 №11-р/2019.

Апофеозом бездіяльності Генпрокурора є непритягнення до відповідальності очільника Національного антикорупційного бюро.

Це лише деякі питання, які лежать на поверхні, а перелік їх можна продовжувати безкінечно. Як і перелічувати відверті порушення закону, які щодня скоюють прокурори, покликані стояти на сторожі цього закону.

Попереднику, дай списати!

Повертаючись до теми постановлення неправосудних рішень, остаточне слово можна знайти у рішенні КС від 11.06.2020 №7-р/2020, де чітко сформована думка щодо неконституційності ст.375 КК. На погляд Суду, ця стаття суперечить принципу верховенства права, зокрема, такому його елементу, як юридична визначеність, та не узгоджується з принципами незалежності суддів, обов’язковості судового рішення.

Очевидно, що «реформовані» прокурори замість того, щоб підготувати разом із Міністерством юстиції необхідні зміни до КК, розробили наказ «про полювання на суддів», порушуючи норми Конституції, яка прямо забороняє вплив на служителів Феміди у будь-який спосіб.

На репресивний характер діяльності і низьку результативність органів прокуратури вказує і той факт, що в усі часи вона була і залишається ефективною лише у частині політичних розправ. Деякі статистичні данісвідчать про тисячі кримінальних переслідувань суддів прокурорами.

Прикметно, що такі справи зазвичай закінчувались програшем прокуратури.

Вбачається, що Генпрокурор переписує накази своїх попередників і, всупереч Конституції, намагається повернути загальний нагляд. Якщо це дійсно необхідно, то чому немає жодних заяв про зміну курсу і бачення ролі прокуратури в регулюванні правовідносин у суспільстві?

Причиною видання такого наказу є пасивна позиція суддів, які не притягають до відповідальності прокурорів, котрі порушують правила судового процесу, не з’являються в засідання, зловживають відводами, не виконують рішень. Перелік і приклади зловживань прокурорів у процесі безкінечний, а приклади принциповості суддів стосовно притягнення прокурорів до відповідальності, на жаль, поодинокі.

У пориві незрозумілих фантазій один із заступників Генпрокурора вже розповідає про ідею створення нового «гібридного суду». Безумовно, можна створити й міжгалактичний суд для пояснення провалів у роботі. Але, зрештою, треба зважати на реальний світ та чинне законодавство.

Результатом фантазій інших «реформаторів» стало створення Вищого антикорупційного суду, конституційність якого зараз під питанням. Тож звідки взявся цей кадровий «шлак», який прямо закликає до порушення Конституції?

Наздогнати й атестувати 

З реформами в прокуратурі останніх років напряму пов’язана так звана кадрова деградація, яка стала результатом негативної політичної селекції. Практика йшла таким шляхом, що на посади керівників прокуратури потрапляли випадкові люди — як без юридичної освіти, так і належного досвіду. Безумовно, це не могло не позначитися на якості кадрів усіх рівнів.

Призначений парламентською більшістю колишній «на 100% свій» Генпрокурор провів «стерилізацію» кадрів, виходячи з аналогії висловлювань однієї з представниць цієї ж більшості.

За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, у судах розглядається понад тисяча позовів незаконно звільнених прокурорів. Це окрема тема, але нагадаємо кілька аспектів.

Судами встановлена відсутність критеріїв добору членів кадрових комісій та правомірності їх формування, у тому числі з огляду на їхню компетентність та наявність необхідних професійних і моральних якостей. Адже їхні досвід проведення атестації, ділова репутація, володіння тематикою, яка використовувалася для складання тестів та завдань іспиту, належним чином не перевірялися. Результати атестації були приховані й знищені.

Розгляд цих справ триває, і поступово вступають у силу рішення щодо стягнення коштів за вимушені прогули тих, хто був звільнений усупереч закону. Псевдоатестації та конкурси призвели, призводять і будуть призводити до стягнення коштів з державного бюджету в особливо великих розмірах.

Чому ніхто не звітує про результати розслідувань щодо переведення без конкурсу та призначення на керівні посади в прокуратурі? Кадрові маніпуляції, названі «реформою» прокуратури, можуть завдати державі збитків на сотні мільйонів гривень.

Очевидно, очільниця прокуратури через підписання всіляких наказів не має часу на розслідування питання співпраці та фінансування органів прокуратури іноземними організаціями. І не бачить в цьому втручання в діяльність прокурорів.

Тому й не дивно, що Генпрокурор цим наказом не тільки створює юридичну невизначеність та правовий хаос, а й ставить під сумнів правопорядок, закріплений у Конституції та законах України.

Отже, черговий Генпрокурор низької якості зламався. Очікуємо нового…

КОМЕНТАР ДЛЯ «ЗіБ»

Чи не порушує наказ №389 принципу рівності сторін процесу?

Ольга ДРАЧЕВСЬКА, адвокат ЮК «Інколанс»:

— Якщо уважніше проаналізувати документ, то виявиться, що майже всі його положення вже були відображені в аналогічному наказі від 21.09.2018 №186, підписаному ще за часів Юрія Луценка.

З юридичної точки зору, цікавим є момент скасування обов’язковості розпорядження Генерального прокурора або його заступника для представництва інтересів держави в особі Кабінету Міністрів та Національного банку.

Що ж до реагування прокурорів на постановлення суддями неправосудних рішень, безпідставної відмови у прийнятті позовів,  то вважаю, що немає причин для обговорення такого питання. Подібне положення вже містилось у наказі попередників Ірини Венедіктової.

На мою думку, це положення не порушує принципу рівності сторін судового процесу та не відображає втручання всупереч гарантіям незалежності суддів. Варто нагадати, що реагуванням на будь-які порушення мають бути дисциплінарні скарги до Вищої ради правосуддя.

Наголошую, що таке право мають усі учасники судового процесу. Разом з тим прийняттям рішення про застосування дисциплінарного стягнення займається виключно ВРП. Отже, право подання дисциплінарної скарги не можна розглядати як спосіб нагляду за судовим процесом у розумінні

принципу загального нагляду, який визначав діяльність прокуратури до 2016 року.

Євген ПЕЛІХОС, керуючий адвокат Адвокатського бюро «Євгена Пеліхоса»:

— Після ознайомлення зі змістом наказу №389 можна дійти невтішного висновку. Останні 6 років прокуратура,  здається, намагається втрутитися в усі питання, починаючи з юрисдикції, аби встановити контроль над ухваленням будь-яких рішень.

Найбільше мене як адвоката вразив підхід Генерального прокурора до порядку виявлення тих справ, які нібито потребують участі прокурора. Відтепер прокурор має шукати підстави для участі у справі серед інтернет-публікацій та інших джерел. Утім, інформація, опублікована в мережі, не завжди є достовірною та об'єктивною. Категорія «інші джерела» дуже неконкретизована. Про що йде мова — анонімні повідомлення, приватні бесіди чи особисту зацікавленість — на жаль, не зрозуміло.

Установлені наказом вимоги до прокурора щодо принципового реагування на цілком зрозумілі для професійного середовища вчинки (зволікання з виготовленням судового рішення, зауваження учасникам процесу, розгляд справи за відсутності прокурора, належним чином викликаного в засідання) створюють засади для принципового протистояння двох державних інституцій — прокуратури та суду, які об’єктивно повинні виконувати кожен свою функцію.

Наказ фактично вимагає від прокурорів визначати на власний розсуд, чи є рішення правосудним. Імовірно, правосудні — це ті, які задовольнили прокурора та його керівника, а неправосудні — всі інші.

Такі інспіровані накази розв’язують руки прокурорам та дають їм моральне право втручатись туди, де

апріорі немає бути жодного впливу.

На жаль, подібні рішення не створюють підвалин для органічної взаємодії всіх установ задля виконання конституційних функцій, а навпаки, розділяють інституції задля подальшої неконструктивної конфронтації.

Андрій ЛЕВКОВЕЦЬ, партнер АО Barristers:

— І прокуратура, і суд є представниками влади. Тому критика, а тим більше скарги одних представників влади на інших, підриватимуть довіру до обох.

Проте у певних випадках, коли має місце відверте порушення закону, прокурор може подати скаргу на дії судді. Втім, такі випадки є поодинокими. Вносити ж такі «рекомендації» і робити їх правилом, а тим більше обов’язком, є неприпустимим і має сприйматися як тиск на суддів. Генеральний прокурор фактично повідомила: якщо прокурори не будуть виносити рішення на користь прокуратури, то отримуватимуть скарги.

Ще одним цікавим моментом є чергова фіксація факту низької професійності кадрів. Так, Ірина Венедіктова зазначає, що подавати скарги прокурорам слід у випадках постановлення суддями неправосудних рішень. Слід нагадати, що Конституційний Суд ухвалив рішення, в якому встановлено, що такого поняття, як «неправосудне рішення», не існує. Тому Генпрокурор фактично порушує Конституцію.

https://zib.com.ua/ua/144371-v_ofisi_genprokurora_pragnut_vikonuvati_stari_povnovazhennya.html?fbclid=IwAR16y8GNTDTMBvHwT9o3bQw2cWXbxoLFMNMc2pmRHTb77fVXlSuPTFGNUAA

вторник, 25 августа 2020 г.

Зневага рішеннями Конституційного Суду породжує питання легітимності законодавчого процесу

Зневага рішеннями Конституційного Суду породжує питання легітимності законодавчого процесу


Володимир БОГАТИР, керуючий партнер Bogatyr & Partners

Діяльність Конституційного Суду завжди була предметом багаторічних дискусій, а його рішення піддаються постійній критиці політиками в силу відсутності правової культури. 

Разом із тим, рішення ухвалені Конституційним Судом, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Однозначною з цього приводу є як позиція Верховного Суду, яку було сформульовано у рішенні від 14 серпня 2020 року № 640/8752/19, так і позиція самого Конституційного Суду визначена у Рішенні від 2 грудня 2019 року у справі №1-182/2019(4165/19).

Згідно з частиною першою статті 147 Конституції України Конституційний Суд вирішує питання про відповідність Конституції законів та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

Згідно із статтею 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради; актів Президента; актів Кабінету Міністрів; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції;

3)  здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією.

Питання, передбачені пунктами 1, 2 частини першої цієї статті, розглядаються за конституційними поданнями: Президента України; щонайменше сорока п`яти народних депутатів України; Верховного Суду; Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Статтею 151-2 Конституції передбачено, що рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

У рішенні Конституційного Суду від 2 грудня 2019 року у справі №1-182/2019(4165/19) за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 151-2 Конституції України Конституційний Суд вирішив, що в аспекті порушеного у конституційному поданні питання положення статті 151-2 Конституції слід розуміти так, що рішення Конституційного Суду безвідносно до їх юридичної форми, ухвалені з питань його виключних конституційних повноважень, не можуть бути оскаржені.

Статтею 2 Закону №2136-VIII передбачено, що Конституційний Суд здійснює свою діяльність на засадах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, відкритості, повного і всебічного розгляду справ, обґрунтованості та обов`язковості ухвалених ним рішень і висновків.

Зі змісту положень статті 147 Конституції, статті 1 Закону № 2136-VIII випливає, що КС є самостійним, незалежним колегіальним органом конституційної юрисдикції з виключними конституційними повноваженнями, завданням якого є забезпечення верховенства Конституції України.

У Рішенні Конституційного Суду від 2 грудня 2019

року у справі №1-182/2019(4165/19) КС зазначив, що рішення, ухвалені ним у межах виключних конституційних повноважень, є обов`язковими для усіх органів публічної влади, їх посадових осіб.

КС у вказаному рішенні дійшов висновку, що відповідно до приписів статті 151-2 Конституції не можуть бути оскаржені будь-які рішення Конституційного Суду незалежно від їх юридичної форми (виду), ухвалені ним як з питань, пов`язаних зі здійсненням ним конституційного провадження, так і питань, пов`язаних із забезпеченням належної організації діяльності Конституційного Суду та реалізацією конституційно-правових гарантій незалежності і недоторканності суддів Конституційного Суду. Це зумовлюється особливим конституційним статусом Конституційного Суду, юридичною природою його рішень, а також надзвичайною важливістю покладених на нього функцій та завдань, пов`язаних із забезпеченням верховенства Конституції.

Офіційне тлумачення КС положення статті 151-2 Конституції, сформульоване у його рішенні від 2 грудня 2019 року у справі №1-182/2019(4165/19), виходячи з положень частини другої статті 147 Конституції України, є обов`язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз`ясняються.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, які стосувалися порушення статті 6 Конвенції (право на справедливий суд), сформував правову позицію, відповідно до якої право на доступ до суду як елемент права на суд відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ за своєю природою потребує регулювання з боку держави, яке може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб. Установлюючи такі правила, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог

Конвенції залишається за Судом, до його завдань не входить заміна оцінки національних органів влади будь-якою іншою оцінкою того, що може бути кращою стратегією у цій сфері. Проте встановлені обмеження не повинні обмежувати доступ, наданий особам, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана. Крім того, обмеження буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо немає розумної пропорційності між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (пункти 39- 41 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2018 року у справі «Абрамова проти України», заява № 41988/08).

В аспекті викладеного Суд зазначає, що Конституцією та законами не передбачено права на звернення до суду з метою оскарження рішення Конституційного Суду та не існує процедури визнання такого рішення неправосудним.

Але правовий нігілізм парламентарів дозволяє вільно компілювати потрібні тексти рішень КС, системно порушуючи процедуру внесення змін до Основного Закону України.

Звернувшись до Верховної Ради і намагаючись з’ясувати чи має Апарат Верховної Ради поточну редакцію Конституції з подивом отримав відповідь про те, що паперовий варіант чинної Конституції України відсутній, а у роботі використовується електронний варіант Основного Закону України, текст якого розміщений на веб-сторінці Верховної Ради у розділі «Законодавство України» та є скомпільованим на основі офіційних публікацій у «Відомостях Верховної Ради України» тексту Конституції, прийнятої на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року, із наступними змінами і доповненнями. Про те що Апарат Верховної Ради не може гарантувати ідентичність тексту Конституції зазначав і нинішній перший заступник голови Верховної Ради.

Такий правовий коллапс є наслідком систематичного порушення процедури внесення змін до Основного Закону України. Дотримання процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами, у тому числі й законами про внесення змін до Конституції, є умовою легітимності законодавчого процесу і викликає постійні нарікання та є предметом критики українських та міжнародних експертів. Дотримання процедури є запорукою дотримання демократичного процесу. Однак, це ніколи не зупиняло народних обранців, які звикли до «кнопкодавства» та інших порушень притаманних українському парламентаризму.

Стале порушення процедури має декілька яскравих прикладів. Так, 30 вересня 2010 року Конституційний Суд виніс Рішення № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції, визнавши таким, що не відповідає Конституції (є неконституційним), Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття, поклавши на органи державної влади обов’язок щодо невідкладного виконання цього рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV.

В подальшому така правова позиція Конституційного Суду щодо неодержання процедури внесення змін до Конституції набула визнання й Венеціанською комісією «За демократію через право» у Висновку «Про конституційну ситуацію в Україні» CDL-AD (2010)0443 від 20.12.2010 року в якому Комісія звернула увагу на постійний складний і непослідовний конституційний процес в державі з часу набуття незалежності Українською державою. Зокрема, в пункті 40 Висновку Венеційської комісії,

який має назву «Правові наслідки Рішення Конституційного Суду», Комісія визначила, що «основним наслідком Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30.09.2010 року є відновлення раніше існуючих правових норм Конституції України 1996 року», в пункті 42 Висновку зазначила « … визнання Закону № 2222 неконституційним у зв’язку з порушенням процедура його розгляду та прийняття означає поновлення попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені і виключені Законом № 2222».

На жаль, європейські експерти постійно фіксують хаотичність дій парламентарів у відношенні до Основного Закону нашої країни.

Черговим прикладом правового нігілізму парламентарів стало прийняття Верховною Радою 21 лютого 2014 року Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Вказаним Законом в порушення процедури та з порушенням принципів демократичної держави і верховенства права було відновлено дію окремих положень Конституції України зі змінами, внесеними законами від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952- VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII.

Законодавець, незважаючи на те, що Рішення Конституційного Суду є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене, виходячи з політичної доцільності, з метою надання своїм діям ознак законності і порушуючи процедуру внесення змін до Конституції відновив зручну на той час редакцію Конституції, яка передбачала можливість виконання обов’язків Президента на період до обрання і вступу на пост нового Президента– Головою Верховної Ради. Де-факто, цей закон мав відмінити дію вищезгаданого Рішення Конституційного Суду, а для того щоб «убезпечити» себе і закріпити досягнутий результат парламентарі прийняли Постанову Верховної Ради

№ 775-VII від 24.02.2014 року «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», якою було звільнено низку суддів Конституційного Суду України та зобов’язано Генеральну прокуратуру порушити кримінальне провадження по факту прийняття Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 і притягти усіх винних осіб до відповідальності.

Саме Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010 року набуло чинності з моменту його проголошення і є частиною діючої нині Конституції.

Наразі, в ЄСПЛ перебувають на розгляді справи як мінімум трьох з цих суддів. Слідчі та прокурори розслідують примарне винесення «неправосудного» рішення КС на виконання вищезгаданої Постанови Верховної Ради здійснюють політичні переслідування вже більше 5 років. Не притягнувши жодного суддю КС до відповідальності і не вигадавши нічого іншого вони вирішили звинуватити керівництво Мінюсту у захопленні державної влади, про яке ніхто ніколи не чув. А в основу звинувачень було покладено належне виконання Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010 року. Жодні реформи в прокуратурі та інших правоохоронних органах ніколи не призведуть до нормальних результатів, доки подібного роду розслідуваннями будуть займатись м’яко кажучи «дивні» люди. Так, замість чотирьох відведених судами слідчих цю справу в ДБР розслідує колишній прокурор з Дніпропетровщини, скаргу на якого написав прокурор області в зв’язку з керуванням автотранспортним засобом напідпитку у 2019 році. Не задекларувавши у 2017-2019 роках жодного транспортного засобу він систематично порушував правила дорожнього руху, а щоб уникнути відповідальності за скаргою, яка розглядалась Кадровою комісією з розгляду дисциплінарних скарг про вчинення прокурором дисциплінарного проступку та здійснення дисциплінарного

провадження щодо прокурорів – він без проходження конкурсу та перевірки доброчесності перевівся з органів прокуратури до Державного бюро розслідувань. Не менш досвідченим є й прокурор у цій справі, який потрапив в «реформований» Офіс Генпрокурора та за 8 років роботи спромігся добитися один вирок і той — виправдувального. Які реформи – такі й результати.

З правової точки зору очевидним є те, що народні депутати України не мали права звертатись до органів прокуратури з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах і зобов’язувати правоохоронні органи порушувати якесь конкретне кримінальне провадження.

Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади, дотримання принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Самоусунення від нагального законодавчого процесу і зневага парламентом рішеннями Конституційного Суду в сфері правосуддя, державного устрою та багатьох інших сферах суспільного життя вже призвели до такої ж зневаги чисельними рішеннями загальних судів з боку органів прокуратури та інших правоохоронців, які були покликані стояти на сторожі закону та виконувати рішення ухвалені та проголошені іменем України.

https://zib.com.ua/ua/144134-znevaga_rishennyami_konstituciynogo_sudu_porodzhue_pitannya_.html?fbclid=IwAR16y8GNTDTMBvHwT9o3bQw2cWXbxoLFMNMc2pmRHTb77fVXlSuPTFGNUAA

понедельник, 17 августа 2020 г.

Конституційні лабіринти

Діяльність Конституційного Суду України – є предметом багаторічної суспільної дискусії, а його Рішення піддаються постійній критиці політиками в силу відсутності правової культури. Більше того правовий нігілізм парламентарів дозволяє вільно компілювати потрібні тексти системно порушуючи процедуру внесення змін до Основного Закону України.

Звернувшись до Верховної Ради України і намагаючись з’ясувати чи має Апарат Верховної Ради поточну редакцію Конституції України з подивом отримав відповідь про те, що паперовий варіант чинної Конституції України відсутній, а у роботі використовується електронний варіант Основного Закону України, текст якого розміщений на веб-сторінці Верховної Ради України у розділі «Законодавство України» та є скомпільованим на основі офіційних публікацій у «Відомостях Верховної Ради України» тексту Конституції України, прийнятої на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із наступними змінами і доповненнями. Про те що Апарат Верховної Ради не може гарантувати ідентичність тексту Конституції України зазначав і нинішній перший заступник голови Верховної Ради України.

Такий правовий лабіринт є наслідком систематичного порушення процедури внесення змін до Основного Закону України. Дотримання процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами, у тому числі й законами про внесення змін до Конституції України, є умовою легітимності законодавчого процесу і викликає постійні нарікання та є предметом критики українських та міжнародних експертів. Дотримання процедури є запорукою дотримання демократичного процесу. Однак, це ніколи не зупиняло народних обранців, які звикли до «кнопкодавства» та інших порушень притаманних українському парламентаризму.

Стале порушення процедури має декілька яскравих прикладів. Так, 30 вересня 2010 року Конституційний Суд України виніс Рішення № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України, визнавши таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття, поклавши на органи державної влади обов’язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV.

В подальшому така правова позиція Конституційного Суду України щодо неодержання процедури внесення змін до Конституції України набула визнання й Венеціанською комісією «За демократію через право» у Висновку «Про конституційну ситуацію в Україні» CDL-AD (2010)0443 від 20.12.2010 року в якому Комісія звернула увагу на постійний складний і непослідовний конституційний процес в державі з часу набуття незалежності Українською державою. Зокрема, в пункті 40 Висновку Венеційської комісії, який має назву «Правові наслідки Рішення Конституційного Суду», Комісія визначила, що «основним наслідком Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30.09.2010 року є відновлення раніше існуючих правових норм Конституції України 1996 року», в пункті 42 Висновку зазначила « … визнання Закону № 2222 неконституційним у зв’язку з порушенням процедура його розгляду та прийняття означає поновлення попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені і виключені Законом № 2222». 

Нажаль, європейські експерти постійно фіксують хаотичність дій парламентарів у відношенні до Основного Закону нашої країни. 

Черговим прикладом правового нігілізму парламентарів стало прийняття Верховною Радою України 21 лютого 2014 року Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Вказаним Законом в порушення процедури та з порушенням принципів демократичної держави і верховенства права було відновлено дію окремих положень Конституції України зі змінами, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952- VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII.

Законодавець, не дивлячись на те, що Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене, виходячи з політичної доцільності, з метою надання своїм діям ознак законності і порушуючи процедуру внесення змін до Конституції України відновив зручну на той час редакцію Конституції України, яка передбачала можливість виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України – Головою Верховної Ради України. Де-факто, цей закон відміняв дію вищезгаданого Рішення Конституційного Суду України, а для того щоб «убезпечити» себе і закріпити досягнутий результат парламентарі прийняли Постанову Верховної Ради № 775-VII від 24.02.2014 року «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», якою було звільнено низку суддів Конституційного Суду України та зобов’язано Генеральну прокуратуру України порушити кримінальне провадження по факту прийняття Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 і притягти усіх винних осіб до відповідальності. Наразі, в ЄСПЛ перебувають на розгляді справи як мінімум трьох з цих суддів. Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30.09.2010 року набуло чинності з моменту його проголошення і є частиною чинної Конституції.

З правової точки зору очевидним є те, що народні депутати України не мали права звертатись до органів прокуратури з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах і зобов’язувати правоохоронні органи порушувати якесь конкретне кримінальне провадження. Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади, дотримання принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Самоусунення від нагального законодавчого процесу і зневага парламентом Рішеннями Конституційного Суду в сфері правосуддя, державного устрою та багатьох інших сферах суспільного життя вже призвели до такої ж зневаги чисельними рішеннями загальних судів з боку органів прокуратури та інших правоохоронців, які були покликані стояти на сторожі закону та виконувати рішення ухвалені та проголошені іменем України.

Кожна «нова» влада, кожен новий політичний режим, президент, партійний лідер намагаються змінити розподіл повноважень, переписати або запропонувати нову редакцію Конституції. Цей політтехнологічний тренд та свідома маніпуляція свідомістю виборців покликані мобілізувати навколо нового суспільного договору. Навряд чи хтось з наших співгромадян занурюється в лабіринти юридичної казуїстики та особливостей державного будівництва. А тому подібні пропозиції здебільшого залишаються лозунгами. 

Жоден з перерозподілів повноважень, які відбувались з моменту здобуття незалежності нашою країною не призвів до реальних покращень життя громадян і маловідомий пересічному українцю.

Безвідповідальна та ганебна поведінка законодавців по недотриманню процедури розгляду та ухвалення змін до Конституції не тільки далека від європейських стандартів, вона є нищівною для держави, правопорядку, створює правову невизначеність і веде до хаосу. Якщо не стати на світлу дорогу законності та правопорядку то блукання темними лабіринтами правопорушень може привести в пастку.

Автор: Володимир Богатир, адвокат







среда, 24 июня 2020 г.

СУДЬИ VS ПРОКУРОРЫ: БОРЬБА СПРАВЕДЛИВОСТИ С РЕПРЕССИЯМИ

Статистический анализ правоприменения признанной неконституционной статьи 375 Уголовного кодекса Украины указывает на репрессивный характер и некомпетентность органов прокуратуры, которая долгие годы не способна осуществлять надлежащий контроль за следствием и представлять государственное обвинение в суде.

11 июня 2020 года Конституционный Суд Украины своим решением № 7-р/2020 признал неконституционной статью 375 Уголовного кодекса Украины, которой была установлена уголовная ответственность за вынесение «заведомо неправосудного» приговора, решения, определения или постановления суда.

Позитивная международная реакция со стороны Департамента исполнения решений Европейского суда по правам человека и Мониторинговой миссии Организации Объединенных Наций свидетельствует о серьезных проблемах, которые существуют в Украине в вопросе преследования судей. По сути, прокуратура просто использует механизм уголовного преследования с целью давления на суд и судей.

Эта практика в совокупности с бесконечными реформами, переаттестациями, «оцениванием» и «очищением» служила элементом в том числе политического преследования «непослушных» судей.

Сегодня действия отдельных прокуроров несут общественную опасность, связанную с их непризнанием и массовым неисполнением решений судов, вынесенных Именем Украины в процессе обжалования их бездействия и противоправных действий. Вместо этого массово открывались уголовные производства с целью давления на судей.

Фасадные реформы прокуратуры, совмещенные з бездумной люстрацией, окончательно «добили» кадровый состав прокуроров, сделав негативную селекцию основой реформирования. Причины этого легко объяснимы с учетом отсутствия практического опыта работы в органах прокуратуры, адвокатуры и суда у двух предыдущих руководителей прокуратуры, не говоря уже об образовании, политической зависимости и фактическом иностранном влиянии в период их руководства. К сожалению, на данный момент вышеуказанные причины действующему руководству Офиса Генерального прокурора не удалось устранить.

Проводя анализ решения Конституционного Суда Украины № 7-р/2020 и анализируя статистические данные, полученные в Государственной судебной администрации Украины и Офисе Генерального прокурора, мы видим возраставший масштаб репрессий при предыдущем политическом режиме.

При активном участии и попустительстве процессуальных руководителей обыденными стали недопуск защитников, грубые нарушения права на защиту, искусственное создание доказательств обвинения, обвинение невиновных в совершении тяжких преступлений и совершение различных преступлений в сфере правосудия.

Сможет ли Офис Генерального прокурора прекратить безосновательные политические преследования и привлечь к ответственности прокуроров, не признающих и ставящих под сомнение обязательность исполнения судебных решений всех уровней, от районных до Конституционного Суда Украины, создавая юридическую неопределенность и нарушая принцип верховенства права? Будут ли привлечены к ответственности лица, допустившие люстрацию, незаконные увольнения прокуроров, непрозрачную аттестацию и уничтожение материалов, что повлекло за собой нанесение многомиллионных убытков государству? 

Это серьезный вызов для Генерального прокурора как гаранта законности и правопорядка в стране!

Безусловно, судьи также обязаны отстаивать свою независимость. Предыдущий политический режим неконституционным способом уничтожил Верховный Суд Украины. Не торопится устранять нарушения, установленные решением Конституционного Суда Украины № 2-р/2020, и текущая власть, а Президент Украины предлагает продолжить практику своего предшественника и законодательно закрепить влияние «международных экспертов». В независимом и суверенном государстве иностранное вмешательство в его внутренние дела является недопустимым!

Конституционный Суд Украины дал оценку «судебной реформе» и многочисленным попыткам преследования судей в последние годы, а смогут ли судьи завоевать авторитет в обществе и защитить свою независимость, очистившись от случайных людей, покажут время и практика.

Автор: Владимир Богатырь, адвокат, заслуженный юрист Украины

https://pravo.ua/sudi-vs-prokurory-borba-spravedlivosti-s-repressijami/?fbclid=IwAR2ZVRFf-amFq5oBJ0oJUZJVSJMPabmdoLYkWF9KK8gmXIKWKoYR4fpY_pU

вторник, 23 июня 2020 г.

Мантії vs мундири. КСУ скасував один з механізмів тиску прокуратури на суд та суддів

адвокат, Заслужений юрист України

Nemo est supra legem

Ніхто не може бути над законом

Конституційний Суд України 11 червня 2020 року ухвалив рішення № 7-р/2020, яким визнав неконституційною статтю 375 Кримінального Кодексу України, котрою встановлено кримінальну відповідальність суддів за постановлення "завідомо неправосудного" вироку, рішення, ухвали або постанови.

На сьогодні розвинута практика, коли прокурори роками не визнають і ухиляються від виконання судових рішень в процесі оскарження їхньої бездіяльності і протиправних дій. Натомість, "прокуратори" штампують кримінальні провадження по "неслухняних" суддях.

Політична реакція на рішення Конституційного Суду України була різною, але будь-яке рішення суду треба виконувати! На жаль, практика показує, що це не влаштовує здебільшого органи прокуратури, які на всіх ланках як до, так і після численних реформувань не виконують рішення судів, а дієвого механізму примусу не існує і законодавчо це питання не врегульовано. 

Ще більший сум викликає факт того, що правовий нігілізм починається саме з представників державного обвинувачення. Очевидно, що цьому питанню слід було б приділити окрему увагу Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.

Рішення Конституційного Суду України було схвально сприйняте Моніторинговою місією ООН з прав людини. Генеральний Директорат з прав людини та верховенства права Ради Європи наголошував на тому, що рішення, по якому держава (державний орган, установа, в тому числі прокуратура) є відповідачем, має виконуватися цим відповідачем без зволікань, без затримок та зайвих адміністративних та бюрократичних перепон, беззаперечно. Тобто такі рішення мають виконуватися одразу, без накладення додаткового тягаря адміністративних чи правових процедур.

Отримані в Державній судовій адміністрації України та Офісі Генерального прокурора жахливі статистичні дані вказують на неадекватну кількість кримінальних проваджень порівняно з постановленими обвинувальними вироками.

Діалектична суперечність між кількістю заведених "правоохоронцями" кримінальних проваджень і кількістю обвинувальних вироків прямо вказує на те, що більшу суспільну небезпеку складають "сині мундири", які загубили свою честь і гідність під час численних недолугих реформ.


Наведена статистика яскраво ілюструє результати діяльності цілої низки Генеральних прокурорів та свідчить про свідоме безпідставне переслідування суддів прокурорами всіх рівнів, яке нічим не закінчувалось. Тисячі кримінальних проваджень, які в більшості своїй слугували лише елементом тиску.

Наприклад, в 2017 році на 517 заведених кримінальних проваджень за статтею 375 Кримінального кодексу України 1 особу було засуджено і 2 було виправдано. І це не дивно, враховуючи відсутність юридичної освіти у тогочасного Генерального прокурора України. Найбільш результативним виявився для прокурорів 2010 рік, коли було засуджено 3 особи і виправдано 1 особу, але отримати кількість порушених кримінальних справ в цей період нам не вдалось, оскільки формування офіційної звітності з використанням даних Єдиного реєстру досудових розслідувань було запроваджено з 2013 року. Таблиця показує репресивний тиск прокуратури, яка в усі часи була і залишається ефективною лише в частині політичних розправ.

Безумовно злочини в сфері правосуддя мають не тільки високий ступінь суспільної небезпеки, а представники суду і правоохоронних органів, які діють всупереч інтересів служби та правосуддя становлять особливу небезпеку для державності.

Гарантії суддівської та адвокатської діяльності мають неухильно дотримуватись правоохоронцями, які звикли до безкарного їх порушення і повної зневаги до рішень суду, які набули законної сили. Очевидно, що діючому Генеральному прокурору вже не вдасться забезпечити законність та правопорядок внаслідок численних скандалів та невдалої спроби багатополярної політизації відомства.

Генеральний прокурор має забезпечувати чітке дотримання закону всіма підлеглими та бути гарантом правопорядку, а не флюгером будь-яких політичних віянь.

Сьогодні прокуратура складається здебільшого з малокваліфікованих юристів, які легко піддаються впливу політично заангажованого керівництва.

Наведу лише один приклад, за результатами непрозорої атестації, документи якої було знищено, до офісу Генерального прокурора потрапили особи, результатом діяльності яких є один виправдувальний вирок за останні сім років. Діяльність таких "горе прокурорів" зумовила повну втрату довіри не лише до цих службових осіб, а й до Офісу Генерального прокурора. Триває хвиля поновлень незаконно звільнених цілою чередою скороспілих Генпрокурорів. Хто і коли понесе відповідальність за ці прорахунки та багатомільйонні збитки державі? 

Деякі "цінні" співробітники Державного бюро розслідувань, які дістались цьому відомству у спадок від Генеральної прокуратури України разом з співробітниками Офісу Генерального прокурора затято продовжують переслідування, не визнаючи обов’язковості "незручних" судових рішень всіх рівнів від районних до Конституційного, створюючи юридичну невизначеність та порушуючи принцип верховенства права. Такий жалюгідний стан органів прокуратури, як і правоохоронної системи в цілому не відповідає принципам відкритості та прозорості. Генеральний прокурор, як і керівники Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України ніколи не працювали в цих органах та не мали жодного досвіду в сфері правоохоронної діяльності до призначення їх на ці відповідальні посади.

Питання контролю за діяльністю суддів та довіри суспільства до судів є одним з ключових при здійсненні правосуддя. Де ж взятись довірі до суду, якщо державний обвинувач, будучи одним з учасників процесу, ставить під сумнів доброчесність суду, в якому має довести свою позицію. Репресії на суддів призвели до "зрощування" прокуратури та суду, який так і не позбавився обвинувального ухилу. Дійшло до того, що Голова Верховного Суду нарікає на неможливість забезпечення обвинувальних вироків поки адвокатура буде сильнішою за прокуратуру. Що і для кого вона забезпечує?

Доки суддя не буде незалежним і не буде стояти на позиції рівності сторін в процесі, доти українцям залишається лише мріяти про справедливе правосуддя.

Конституційний Суд України скасував один з механізмів тиску прокуратури на суд і переслідування суддів, а чи стануть суди і судді при цьому порядними та доброчесними, покаже час. Є над чим працювати й законодавцю, про що прямо зазначено в самому рішенні Конституційного Суду України.

Державницький підхід в прокурорській діяльності має забезпечувати законність та правопорядок, які становлять суспільний інтерес. Наступний Генеральний прокурор України має забезпечити насамперед ефективне підтримання державного обвинувачення і покласти край політичним переслідуванням, які увійшли в моду при кожній зміні політичного режиму. 

Володимир Богатир, для УП

https://www.pravda.com.ua/columns/2020/06/23/7256797/