пятница, 31 декабря 2021 г.

7 интересных фактов об экстрадиции в Украине

 

.


ВЛАДИМИР БОГАТЫРЬ, АДВОКАТ, ЗАСЛУЖЕННЫЙ ЮРИСТ УКРАИНЫ

Экстрадиционные процессы как один из видов взаимной правовой помощи государств в уголовных делах – весьма деликатная тема, которая находится на стыке дипломатии, политики, пиара и права. Последнего, как показывает практика, может и не быть вовсе.

Центральные и ответственные

В вопросе выдачи лиц в Украине действуют Конвенция о правовой помощи и правовых отношениях в гражданских, семейных и уголовных делах (1993 года), а также Европейская конвенция о выдаче правонарушителей 1957 года с протоколами, а также ряд двусторонних и многосторонних международных договоров.

На национальном уровне механизм закреплен в главе 44 УПК. Согласно ее положениям, центральными органами Украины в выдаче лица (экстрадиции), если иное не предусмотрено международным договором Украины, являются:

1) Офис Генерального прокурора – в ходе досудебного расследования (в отношении подозреваемых, обвиняемых);

2) Министерство юстиции - во время судебного производства или исполнения приговора (применительно к подсудимым, осужденным).

Именно они обращаются в компетентные органы иностранных государств с запросами об экстрадиции и рассматривают аналогичные запросы из-за границы, организуют проведение экстрадиционной проверки, а также прием-передачу лиц, в отношении которых принято решение о выдаче.

А вот фактическую передачу лица (после вступлениия в силу соответствующего решения) осуществляют Департамент по исполнению наказаний как межрегиональный территориальный орган Минюста, Национальная полиция и Министерство внутренних дел (Нацгвардия). Весьма подробная инструкция по различным аспектам международного сотрудничества в уголовном процессе во время судебного производства была согласована со всеми ответственными за процесс органами и утверждена приказом Министерства юстиции от 19.08.2019 № 2599/5.

Сделав несколько информационных запросов в эти госорганы, мы поинтересовались количеством обращений о выдаче (к Украине и от имени Украины в иностранные государства), спросили о принятых по ним решениям и исполнении в разрезе стран, годов и фигурантов - соответствующих статей Уголовного кодекса. Полученные ответы могут претендовать на объективную оценку состояния дел «отрасли», а также дают пищу для размышлений об устоявшихся в обществе стереотипах.

1. Украина больше отвечает, чем спрашивает

С 2014 по 2021 год Министерство юстиции направило в компетентные органы иностранных государств 357 запросов украинских судов о выдаче лиц. За это же время украинское ведомство получило 542 (на 50% больше) аналогичных запросов из-за границы.

Такие цифры дали в самом Минюсте, но отказались при этом предоставить информацию о количестве фактически переданных лиц в иностранные страны и принятых в Украину, сославшись на отсутствие такой информации. Впрочем, подписавшая ответ заместитель министра по европейской интеграции в данном случае несколько лукавит.

2. Выдается один из трех

Ведь в начале 2019 года по аналогичному запросу эта информация была найдена. Тогда другой заместитель министра (по вопросам исполнительной службы) предоставила перечень статей Уголовного кодекса, по которым привлекались к ответственности подлежащие выдаче правонарушители, а также сообщила, что за пять лет (начиная с 2014 года) из Украины было экстрадировано 118 человек по 323 запросам. При этом по требованию украинских судов в этот же период было получено 76 человек по 252 запросам.

Следовательно, тенденция соотношения запросов и ответов Украины подтверждается. Кроме того, можно утверждать, что положительно решается около трети запросов на экстрадицию (36,5% – по запросам иностранных государств; 30,2% – по запросам Украины).

3. Эксклюзивные условия для России

Впрочем, эта средняя цифра не характеризует наши особые отношения с северным соседом, которые, несмотря на сложные и напряженные отношения, охватываются Европейской конвенцией о выдаче правонарушителей. По данным Минюста, с 2014 по октябрь 2019 года:

- поступило 46 запросов компетентного органа Российской Федерации о выдаче лиц (экстрадиции), 26 из которых удовлетворены Министерством юстиции;

- направлено в компетентный орган РФ 165 запросов украинских судов о выдаче лиц, 45 из которых удовлетворены российской стороной.

Из этого следует, что мы положительно выполняем 56,5% требований страны-агрессора, в то время как они удовлетворяют лишь 27,3% наших обращений по аналогичным вопросам. Следовательно, украинские чиновники в два раза больше уважают своих российских коллег и наша страна – не самое лучшее место, куда следует убегать от российского правосудия.

4. Экстрадиционный ТОП

Уважительное отношение к России подтверждается и данными Департамента по вопросам исполнения уголовных наказаний Минюста, где нам предоставили информацию в разрезе стран за четыре последних года (из-за переименования ведомства и других реформ, данных до 2018 года не оказалось). Больше всего Украина экстрадирует в такие страны:

1. Молдова (63 человека);

2. Россия (51 человек);

3. Германия (35 человек);

4. Азербайджан (19 человек);

5. Польша (15 человек).

Впрочем, ТОП стран, из которых Украина получает больше граждан выглядит совсем иначе. Первое место здесь занимает Россия (54 человека), второе – Польша (10 человек). Далее следуют Чехия (6), Испания (4) и Италия (3).

Следовательно, и из этих данных следует, что наиболее тесно Украина сотрудничает с РФ, где «плотность» обмена за последнее время составляет около 1 человека в месяц. Полные данные можно просмотреть по ссылке.

5. Господь не выдаст?..

Надежду на то, что все обойдется, преследуемые правоохранительной системой традиционно связывают со странами, где не заключены взаимные договоры о правовой помощи.

Действительно, информации о том, что кого-то выдали в Объединенные Арабские Эмираты или экстрадировали оттуда в Украину сегодня нет. ОАЭ в этом отношении всегда славилась нулевой «отзывчивостью». Правда, ситуация может и поменяться, так как недавно Интерпол возглавил представитель именно этой восточной страны.

А вот Объединенное королевство и Соединенные Штаты Америки могут оказаться неприятным сюрпризом, предвидеть который не смогут даже юристы. Вопреки расхожему мнению о том, что с этими странами обмена нет, факты говорят об обратном: в 2019 году Украина таки выдала в США одного человека, а 2020 – еще двух. А вот в 2021 году нашим властям даже удалось добиться экстрадиции одного гражданина из Великобритании. Да, нельзя говорить о том, что здесь мы активно обмениваемся преступниками, но напрашивается очевидный вывод: если будет политическая воля, экстрадиционные вопросы решаются и без договоров о взаимной помощи.

6. На досудебном следствии активней

И все же более охотно в экстрадиционные отношения Украина вступает не в суде или при исполнении наказания, а на стадии досудебного расследования. Об этом свидетельствуют данные Офиса Генпрокурора, который отвечает за данное направление.

Так с 2014 года Украина получила 916 запросов от иностранных правоохранителей, из которых отработала 722. А вот направили за рубеж 894 требования. Из них ответы пришли по 705 лицам. То есть, если сравнивать абсолютные цифры ОГП и Минюста, активность на украинском досудебном следствии в 2,5 раза выше, чем на стадиях судебного рассмотрения или исполнения наказания.

Но вот какие на досудебном следствии были ответы или решения по экстрадиции (выдали/отказали), что за страны обращались и исполняли наши поручения, - увы не известно.  Официально прокуратура такой информации не собирает, поэтому не предоставляет. Похоже, аналитическую работу по линии международной деятельности вытеснил политический туризм руководителей прокуратуры. Видимо их больше волнуют встречи за рубежом и подписание разнообразных меморандумов, нежели предусмотренные Законом «О прокуратуре» формы реализации функций этого безусловно важного органа.

Отсюда проистекает еще один неутешительный, но главный вывод.

7. Возможность улучшения ситуации отсутствует

К сожалению, в настоящее время на государственном уровне не осуществляется сбор статистических данных по количеству лиц, которые были выданы и временно выданы (экстрадированы) из Украины в иностранные государства, в разрезе каждой страны и с указанием вида уголовного правонарушения, как и по количеству лиц, которых были выданы и временно выданы (экстрадированы) в Украину из иностранных государств.

Но подобные данные являются обязательным условием для проведения аналитических исследований в любой области, а также основой для принятия управленческих решений и развития направления (в данном случае) международного сотрудничества.

Наиболее позорным в этой ситуации является то, что в ходе реформ (а точнее, тех изменений, которые у нас называют реформами) теряются существующие связи и приобретенный опыт, что лишает надежды на профессиональный подход к решению проблем экстрадиции в будущем.

Все это сегодня происходит на фоне увеличения количества отказов в сотрудничестве с украинскими правоохранителями, как Интерпола, так и правоохранителями других стран из-за предоставления иностранцам недостоверной информации и использования правоохранительных органов и возбуждения уголовных производств с целью разрешения гражданско-правовых и коммерческих споров, и что гораздо хуже, политических конфликтов.



вторник, 2 ноября 2021 г.

В УКРАЇНІ СТВОРЕНО СИМУЛЯКР СИСТЕМИ ЗАХИСТУ АДВОКАТІВ

Юристи говорять, що норма закону, не підкріплена санкцією за її порушення, є мертвою. Але практики знають, що і кримінальна відповідальність не гарантує реального захисту прав. Навіть для самих правників.

Тенденції незмінні

Якщо у роботі адвоката десь і є стабільність, то це у питанні гарантування державою його захисту від протиправних посягань у зв’язку з провадженням професійної діяльності. Бо його (захисту) фактично немає.

Минулого року ми зібрали та узагальнили статистичні дані щодо динаміки розслідування злочинів проти захисників починаючи з 2014 року. Це сотні зареєстрованих у Єдиному реєстрі досудових розслідувань повідомлень про злочин, одиниці та (переважно) нулі завершених розслідувань і вироків суду.

Оновлені цифри цього року, підготовлені Офісом Генпрокурора на наш запит, свідчать, що ситуація не змінюється. Попри наявність спеціальних складів злочинів у Кримінальному кодексі, адвокатів і далі убивають, калічать, знищують майно, заважають їм виконувати покладені на них обов’язки. Правоохоронці вносять дані до ЄРДР, після чого… умивають руки. Але така бездіяльність породжує нові порушення проти  представників конституційного інституту захисту.

Не допомогли виправити ситуацію чисельні реформи судової та правоохоронної систем, на що звертали увагу в Міжнародній комісії юристів та в Організації Об’єднаних Націй (див. звіт НААУ за 2020 рік).

Дискримінація за законом

Цікаво, що діяльність захисника оберігається у Кримінальному кодексі п’ятьма статтями:

  • 374 – порушення права на захист;
  • 397 – втручання в діяльність захисника чи представника особи;
  • 398 – погроза або насильство щодо захисника чи представника особи;
  • 399 – умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи;
  • 400 – посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги.

Аналогічні за змістом диспозиції щодо втручання, посягання на життя, погроз, насильства та знищення майна Кримінальний кодекс містить щодо державних діячів, представників судових органів, журналістів, правоохоронців, судових експертів, державних та приватних виконавців.

Але, попри схожість об’єктивної сторони (ключовою для кваліфікації є ознака тієї або іншої професії), санкції все-таки різняться. Так, за «голову» державного чи громадського діяча дають від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі з можливою конфіскацією майна (ст. 112). Санкція за посягання на правоохоронця (ст. 348) чи журналіста (ст. 348-1) «стартує» з дев’яти років без зазіхання на майно винного. А от життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю (ст. 379), адвоката (ст. 400) чомусь «коштує» від восьми років.

Ще більш дивна ситуація у питанні покарання за умисне знищення або пошкодження майна. За загальною нормою ст. 194 відповідальність починається зі штрафу від 17 до 68 тис. грн. Можливі громадські чи виправні роботи, а також обмеження чи позбавлення волі. Аналогічна «ціна» (щоправда, без робіт) – за майно правоохоронця (ст. 347) чи журналіста (ст. 347-1). Дещо суворіше карають за суддю. Тут штрафом не обійтися – лише арешт або позбавлення волі. Найдешевше відкупитися можна від адвоката (ст. 399), адже мінімально можливе покарання – штраф усього від 850 до 1700 грн. Тобто злочинцям «дешевше» зіпсувати майно адвокату, ніж пересічному громадянину.

Такі перекоси у санкціях, з одного боку, навіюють думки про закріплену на рівні закону дискримінацію з боку держави за ознакою професії. З іншого, зрозуміло, що у ці «розцінки» не закладався бодай якийсь сенс. А індивідуалізація складів злочинів пов’язана зі спробами захистити представників найбільш конфліктних професій.

Для статистики

Утім, боротьба зі злочинами в нашій країні традиційно зводиться до посилення відповідальності або запровадження нових складів правопорушень. Власне, цим і займаються численні новостворені та «відреформовані» правоохоронні органи, міністерства, відомства та інші слуги народу, декларуючи своє занепокоєння поганим законодавством і закриваючи пункти річних планів діяльності.

Надмірна перевантаженість кодексу і досить скромні результати розслідування злочинів насправді говорять про те, що своє невміння або небажання працювати за законом чиновники прикривають черговими ідеями з реформування галузі. Правозастосування підміняється нормотворчістю!

Звісно, невиконання норм закону, нехай ідеального, не дасть жодного результату і не покращить ситуації. Тому і всі наступні реформи в Україні приречені бути симулякрами.

А на практиці боротьба зі злочинністю і досі вкладається у чомусь не декомунізовані звіти за штампом «розкриття і розслідування». Коли знайшли особу і повідомили їй про підозру – розкрили, передали матеріали в суд – розслідували. Що відбувається далі – то вже відповідальність судді. І якщо не засудив, значить, відпустив злочинця, якого впіймали правоохоронці.

Але ж про справжнє розкриття і якісне розслідування можна говорити лише після винесення судом обвинувального вироку та набрання ним законної сили! Принаймні цього вимагає презумпція невинуватості, закріплена в Конституції України.

І якщо застосовувати саме такий підхід, то загальна картина захисту адвокатів від злочинних посягань визначається цифрою 3. Згідно із офіційною статистикою Державної судової адміністрації України, саме стільки кримінальних справ за «адвокатськими» статтями завершилися у 2020 році обвинувальними вироками. Тобто лише три злочини були реально розкриті та розслідувані.

Автор: Володимир БОГАТИР, адвокат, член комітету захисту прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності НААУ



вторник, 19 октября 2021 г.

Конституційна безпорадність. Те, як на практиці забезпечується виконання рішень КС, ставить питання доцільності існування цього органу

Кількість рішень Конституційного Суду України за роками

ВОЛОДИМИР БОГАТИР, АДВОКАТ

16 жовтня виповнилося 25 років від ухвалення закону «Про Конституційний Суд України» №422/96-ВР. За час свого існування єдиний орган конституційної юрисдикції виніс майже 4 сотні рішень. Але чого вони варті, коли виконуються фактично за потреби, а гарант додержання Конституції навіть не переймається їх дотриманням?

Обов’язки та гарантії

Кожен студент-правник знає, що рішення та висновки, ухвалені КС, є обов’язковими, остаточними й не можуть бути оскаржені. Попри очевидність цієї аксіоми ст.151-2 Основного Закону, її все ж вивчав, тлумачив і доводив сам КС наприкінці 2019 року. У справі №1-182/2019(4165/19) було зроблено додатковий висновок, що рішення, ухвалені КС у межах виключних конституційних повноважень, є обов’язковими для всіх органів публічної влади, їхніх посадових осіб. І безвідносно до юридичної форми ці акти не можуть бути оскаржені.

Також начебто однозначною із цього приводу є позиція Верховного Суду, викладена в рішенні від 14.08.2020 у справі №640/8752/19.

Як відомо, Президент є гарантом додержання Конституції відповідно до її ст.102. Але, попри розпливчатість цієї декларативної норми, жодного її тлумачення, здається, ще ніхто не давав.

Перше, що спадає на думку у зв’язку з реалізацією гарантії, — це застосування права вето до прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту, а також право звернення до того ж КС із поданням про конституційність законів… І всі президенти робили це з перемінним успіхом.

Але що далі? Автор цієї статті звернувся до Офісу Президента й запитав про наявність актів глави держави як гаранта додержання Конституції, які були б направлені на забезпечення виконання рішень КС, а також поцікавився заходами, що вживалися задля забезпечення виконання цих рішень.

Гарант не в курсі

Виявилося, що в ОП окремий облік таких актів узагалі не ведеться, а інформація про рішення КС для гаранта фактично не становить інтересу. Бо «запит стосується інформації в обсязі та за критеріями, за якими вона в процесі виконання відповідним суб’єктом владних повноважень своїх обов’язків спеціально не створювалася».

Мабуть, аби навчити юридичній грамотності, чиновники також повідомили, що чинні, опубліковані та неопубліковані закони та постанови ВР, міжнародні договори, укази й розпорядження Президента, декрети, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, а також відомчі акти включаються до Єдиного державного реєстру нормативних актів (таку норму містить указ глави держави від 27.06.96 №468). А от веденням цього реєстру, розробленням оргзаходів та впровадженням методологічних принципів, створенням фонду нормативних актів та підтриманням їх у контрольному стані опікується Мін’юст, який і повинен надавати інформацію про ці акти.

Єдина біда, про яку забули згадати в ОП, це той факт, що рішення КС, хоча вони й тлумачать закони, а іноді їх змінюють, не є нормативно-правовими актами. Тож ані реєстр, ані Мін’юст тут ні при чому…

Довелося питати про контроль за виконанням рішень КС у самого видавця. Там поінформували про загальну кількість рішень, ухвалених Судом з моменту його заснування, а також порахували кількість посилань на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.

Разом з тим з’ясувалося, що КС також не здійснює контролю за виконанням своїх рішень. Більше того, «в законодавстві України чітко не визначено відповідних державних органів, уповноважених забезпечувати судовий контроль за виконанням рішень Конституційного Суду України».

Утім, за законом, КС у своєму рішенні або висновку «може встановити (а може і не встановити. — Прим. авт.) порядок і строки їх виконання, а також зобов’язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку».

За потреби

Із цього випливає, що на практиці без малого 4 сотні рішень, ухвалених єдиним органом конституційної юрисдикції за 25 років, — це такий собі архів з асортиментом думок видатних науковців і практиків, що за потреби висмикуються для обґрунтування тієї чи іншої політичної мети.

Коли ж рішення не підходить або після зміни влади стало незручним, то, оскільки контролювати його виконання все одно нема кому, можна набрати нових суддів, а старих звинуватити в порушенні присяги та розпочати кримінальне провадження.

Яскравим прикладом є сумнозвісне рішення КС від 30.09.2010 №20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції, яке залишиться чинним назавжди (бо оскаржити його нема кому і нема як).

Однак це на завадило ВР у 2014 році ухвалити постанову «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», в якій дати оцінку цьому рішенню, звільнити суддів за порушення присяги, а також доручити Генеральній прокуратурі порушити кримінальне провадження за фактом прийняття рішення КС з указівкою притягти всіх винних осіб до відповідальності. Сьогодні в Офісі Генпрокурора визнають неможливість оскарження рішень КС, але кримінальну справу досі не закрито… Тож чого вартий такий безпорадний суд після чверті віку свого існування?

https://zib.com.ua/ua/149374-te_yak_na_praktici_zabezpechuetsya_vikonannya_rishen_ks_stav.html

четверг, 14 октября 2021 г.

Украина в судах за границей: дела, юристов и их гонорары назвал Минюст

Украина в судах за границей: дела, юристов и их гонорары назвал Минюст

Представительство интересов государственных предприятий в зарубежных юрисдикционных органах не входит в компетенцию Министерства юстиции Украины. Поэтому для таких судебных процессов за счет налогоплательщиков нанимают юридических советников.

Об актуальных судебных процессах с участием Украины (в т.ч., центральных органов власти и госпредприятий), в судах иностранных юрисдикций, а также юридических советниках, которые привлекались для их защиты стоимости этих юридических услуг подробно рассказал Минюст в ответе на запрос адвоката Владимира Богатыря. Документ есть в распоряжении редакции UBR.ua.

Информация систематизирована в форме таблицы и охватывает данные по 28-ми делам за последние три года.

Так, согласно официальным данным, наиболее дешевым процессом, который украинские налогоплательщики оплатили в 2019 году, стал гонорар юридической фирме Dr. Róbert Mezei Law Office – лишь $14 тыс., по иску Министерства здравоохранения Украины к Венгерскому медицинскому центру.

А вот дело по иску компаний Emergofin B.V. и Velbay Holdings Ltd к государству Украина за два года (2019-2020 г.г.) юридического сопровождения экспертами Shearman & Sterling LLP обошлось бюджету в сумму около $10,5 млн.

Также отдельно отмечается, что на сегодня в производстве Европейского суда по правам человека находятся четыре межгосударственных дела Украины против России:

  1. "Украина против России (относительно Крыма)" о нарушениях прав человека на территории АР Крым в результате аннексии РФ.
  2. "Украина и Нидерланды против России" о нарушениях прав человека на отдельных территориях Донецкой и Луганской областей.
  3. "Украина против России (VII)" о захваченных украинских моряках.
  4. "Украина против России (IX)" об убийствах оппонентов Российской Федерации.

Для представительства в ЕСПЧ в качестве юридического советника привлекался английский барристер Бен Эммерсон, которому украинцы уже уплатили более $900 тыс.

Полную информацию по делам Украины за рубежом, юридических советников и стоимости их услуг можно посмотреть тут.



вторник, 12 октября 2021 г.

Бесконтрольные указы СНБО. Почему решения Совбеза невозможно ни обжаловать, ни проконтролировать.

Разбираемся, что не так с нашумевшим «конвейером» СНБО.

Бесконтрольные указы СНБО. Почему решения Совбеза невозможно ни обжаловать, ни проконтролировать. Эксклюзив Klymenko Time







Аппарат СНБО в качестве нового инструмента «быстрой политики» власти наделал немало шума в 2021 году. Больше всего общественностью обсуждался настоящий «конвейер» санкций против граждан Украины, которые вводились указами Совбеза и одобрялись лично Президентом Украины. Однако проблема здесь, прежде всего, в сомнительной конституционности и законности принятых решений.

Всё дело в том, что согласно закону, СНБО – это консультативно-совещательный орган. Он является также координационным органом по вопросам национальной безопасности, однако его решения, опять же, согласно нормам закона остаются консультативными и рекомендательными. Даже несмотря на то, что ещё в 2014 году при президентстве Порошенко полномочия Совбеза были существенно расширены, он всё же не обладает той полнотой прав на принятие решений de jure, которая сегодня имеется у него de facto.

Наконец, самое интересное: сегодня фактически нет никакой возможности ни проконтролировать исполнение решений СНБО (отсутствует так называемая «исполнительная дисциплина»), ни юридически обжаловать их законность! Klymenko Time совместно с нашим другом и партнёром, заслуженным юристом Украины Владимиром Богатырём попыталось выяснить, на каких основаниях принимаются решения и кто несёт за них ответственность. Для этого в аппарат СНБО и в Офис президента были отправлены соответствующие запросы, результаты которых весьма удивляют.

Решения есть, а ответственности нет

Владимир Богатырь обратился в Совбез и ОПУ с требованием предоставить статистическую информацию о количестве указов президента Украины, которыми вводились в действие решения Совета национальной безопасности и обороны в период с 25 декабря 2014 года (дата расширения полномочий СНБО) и по текущий момент. Также юрист попросил предоставить ему информацию, каким именно образом осуществлялся контроль за исполнением этих указов. Наконец, мы хотели увидеть скан-копии аналитических документов по вопросам исполнительной дисциплины и контроля за исполнением указов главы государства, которыми вводились в действия решения СНБО. Что же ответили органы власти?

Так, в СНБО рассказали, что с момента 25 декабря 2014 года и по сей день было издано 180 указов. Правовым основанием для их издания служит закон «Об СНБО», а также различные указы Президента Украины. Аппарат Совбеза в рамках контроля за исполнением данных решений осуществляет следующую деятельность: готовит календарные планы по контролю исполнения указов, получает от органов исполнительной власти отчёты и доклады на предмет исполнения соответствующих решений, готовит письма-напоминания органам исполнительной власти по поводу сроков исполнения решений, обращается с соответствующими запросами, анализирует полученную информацию, составляет отчётность и готовит докладные записки секретарю СНБО.

Бесконтрольные указы СНБО. Почему решения Совбеза невозможно ни обжаловать, ни проконтролировать. Эксклюзив Klymenko Time - фото 1


Что касается аналитических документов по вопросам исполнительной дисциплины и контроля за исполнением решений СНБО, то такие документы в аппарате Совбеза на момент подачи запроса (2 октября 2021 года) отсутствуют.

Таким был ответ СНБО. А вот ответ Офиса президента от 4 октября 2021 года оказался ещё интереснее. Во-первых, там заявили, что с 25 декабря 2014 года было принято 181 решение, а не 180, как ответили в Совбезе. Во-вторых, в ОПУ говорят, что контроль за исполнением указов президента о введении в действие решений СНБО полностью ложится на плечи секретаря Совета. А осуществление контроля в рамках полномочий секретаря СНБО проводится аппаратом Совбеза в соответствии с законом «Об СНБО». Требование предоставить информацию об этом самом контроле Офис президента переадресовал… в аппарат Совета по нацбезопасности, откуда был получен ответ несколькими днями ранее.

Бесконтрольные указы СНБО. Почему решения Совбеза невозможно ни обжаловать, ни проконтролировать. Эксклюзив Klymenko Time - фото 2

О чём это говорит

Фактически, это говорит о полной безответственности и правовых коллизиях, граничащих с прямым нарушением Конституции Украины и действующего законодательства. По сути дела, СНБО и ОПУ «закольцовали» ответы друг на друга. Аппарат СНБО утверждает, что какие-либо конкретные аналитические документы о контроле над исполнением указов президента в рамках работы СНБО отсутствуют. В свою очередь, ОПУ отвечает, что всё это находится в границах компетенций и полномочий аппарата Совбеза и его секретаря, отсылая нас к нему же. Круговая порука.

Напомним, что Совет по национальной безопасности в Украине является консультативно-совещательным органом. Юридически проконтролировать его указы довольно сложно. Возникла управленческая ситуация, когда Указы Президента Украины есть, а анализа их исполнения и контроля нет. Обжаловать Решения СНБО с правовой точки зрения невозможно, так как это, по сути, совещательный орган, а его решения носят рекомендательный характер. Выходит, что те же решения по санкциям есть, а действенного механизма их обжалования нет.

Владимир Богатырь, комментируя для нашего издания сложившуюся ситуацию обратил внимание на следующее:

«Сложившаяся ситуация является продолжением институциональных ошибок, заложенных прошлым руководителем государства. Усиление роли СНБО, по сути, привело к фактическому дублированию полномочий, как отдельных органов исполнительной власти, так и правоохранительных органов. Мы уже имеем устоявшуюся практику «освящённую» со стороны «реформированной» судебной системы, когда правоохранительные органы возбуждают уголовные дела во исполнение Постановлений Верховного Совета или Решений СНБО. Это конкретные уголовные производства, которые были возбуждены вопреки статье 214 Уголовного процессуального кодекса Украины и свидетельствуют о том, что следователи и прокуроры выходят за пределы своих полномочий, действуя за пределами и не в способ, предусмотренный Конституцией и законами Украины.

Законность убрали из Конституции при прошлой власти, а действия теперешней только усугубляют ситуацию деградации государственной власти. На данный момент государство находится в институциональном кризисе.

Президент Украины не только не осуществляет контроль за выполнением Указов Президента, которыми введены решения СНБО, такая же участь постигла 375 решений Конституционного Суда Украины, несмотря на то что формально, согласно Основного Закона, Президент является гарантом соблюдения Конституции Украины».



четверг, 23 сентября 2021 г.

Сомнительные полномочия ГБР: почему ведомство не «юстирует» свои документы?

 Сомнительные полномочия ГБР: почему ведомство не «юстирует» свои документы? Эксклюзив Klymenko Time

Всё больше и больше нестыковок и явных нарушений в работе Госбюро расследований всплывают посреди информационного потока. Совместно с заслуженным юристом Украины Владимиром Богатырём издание Klymenko Time продолжает разбираться в темах внешнего управления, судебной реформы и навязывания нам извне структур и организаций, которые не способны эффективно наладить свою работу, имеют юридические проблемы в деятельности, но при этом обходятся государству в кругленькую сумму.

Что не так с документацией в ГБР?

Так, возможность использования нормативно-правовых актов ГБР, которые были приняты после 27 декабря 2019 года и не зарегистрированы в Министерстве юстиции, отныне под вопросом. Всему виной решение Третьего апелляционного административного суда. Из-за этого ГБР даже безуспешно обращалось в Верховный Суд, однако результата это не возымело.

Речь идёт об одном интересном судебном деле. В его рамках работница ГБР пыталась отменить ряд ведомственных актов в отношении себя, связанных со служебной проверкой её же деятельности. Судилась сотрудница с собственным работодателем, утверждая, что те документы, на основании которых инспектировалась её деятельность, проводились по некой инструкции. По этой самой инструкции был принят приказ – а он, в свою очередь, не был зарегистрирован в Минюсте.

«Как известно, нормативно-правовые акты министерств и других органов исполнительной власти, которые касаются прав, свобод и законных интересов граждан либо имеют межведомственный характер, подлежат регистрации в Минюсте. Иначе они считаются не вступившими в силу и не могут быть применены», - сообщил Владимир Богатырь, работавший заместителем Министра юстиции Украины в 2007-2011 годах.

Если ранее нормативно-правовые акты ГБР как органа исполнительной власти нуждались в государственной регистрации, то в конце 2019 парламент принял специальный закон. В соответствии с ним, с 27 декабря 2019 года Госбюро поменяло свой правовой статус – на правоохранительный орган. То есть, оно как бы «выпало» из органов исполнительной власти и теперь на него не распространяются законы, регулирующие деятельность органов исполнительной власти.

То есть, приказы ГБР вроде как и не подлежат регистрации в Минюсте. Но вот апелляция с этим не согласилась. Суд сказал, что обязанность регистрации нормативно-правовых актов связана не с правовым статусом, а с правовой сутью и смыслом изданного акта. В результате вывод был следующим: приказы ГБР подлежат регистрации вне зависимости от правового статуса ответчика. Поскольку инструкция, согласно которой проводилась проверка той самой служащей, не была должным образом оформлена в Минюсте – ответчик не может ссылаться на неё как на законное и правовое объяснение своих действий.

О чём это говорит?

Вся эта сложная юридическая мишура на практике говорит об одном. Все действия ГБР с 27 декабря 2019 года в принципе вызывают сомнение в их законности. Ведь решения, которые не были зарегистрированы в Минюсте, – не имеют юридической силы.

Что это значит? То, что теперь возникают очередные сомнения в легитимности деятельности ГБР как структуры правоохранительных органов. Если все её решения не были оформлены юридически должным образом, то выходит, что с правовой точки зрения они ничтожны. А это означает, что и Госбюро, по сути, нелегитимно действует вот уже почти два года. Ранее мы писали, что Окружной административный суд рассматривает иск о недействительности регистрации ГБР в связи с регистрацией по фиктивному адресу.

Вот что говорит на этот счёт адвокат Владимир Богатырь:

«Наряду с институциональной проблемой создания и деятельности Государственного бюро расследований, существенной проблемой является правовой статус, который в свою очередь определяет подследственность этого органа.

Законодатель, в профильных законах, определил ГБР и НАБУ правоохранительными органами. СБУ - государственным органом специального назначения с правоохранительными функциями. Нацполицию, как центральный орган исполнительной власти по противодействию преступности и поддержанию правопорядка. БЭБ - тоже центральный орган исполнительной власти по борьбе с правонарушениями в экономической сфере. Этот перечень фантазий законодателя можно продолжать дуалистическими статусами охраны суда, прокуратуры и тому подобное.

Поэтому, мы сейчас не имеем упорядоченной правоохранительной системы, вместо неё лишь набор полугосударственных, полуправоохранительных органов. Возникает вопрос о правовых основаниях для ГБР осуществления расследований преступлений, совершенных именно сотрудниками правоохранительных органов. Вопрос конституционности существования целой палитры вновь квази-правоохранительных органов можно поставить еще шире в свете статьи 17 Конституции Украины. Помимо прочего ГБР, с 27.12.2019 ещё и не имеет руководителя». 

Заинтересуются ли Офис Генпрокурора или даже Конституционный Суд этими фактами? Почему-то нам кажется, что нет. Ведь с одной стороны это происходит с молчаливого согласия Генпрокурора, которая до этого возглавляла ГБР, а с другой - законность фактически подменена политическими решениями и услужливостью внешним интересами, а всё остальное уже потеряло здравый смысл.



среда, 22 сентября 2021 г.

Суд поставив під сумнів чинність «неюстованих» нормативно-правових актів ДБР

Володимир Богатир

керуючий партнер АО «Богатир та партнери»


Можливість застосування нормативно-правових актів Державного бюро розслідувань, ухвалених після 27 грудня 2019 року і не зареєстрованих у Мін'юсті, опинилася під питанням через рішення Третього апеляційного адміністративного суду. ДБР через це двічі зверталося до Верховного Суду, але марно.

Йдеться про справу № 280/1337/20 у якій екс-працівниця ДБР намагалася скасувати відомчі розпорядчі акти, пов'язані із проведенням стосовної неї службового розслідування. Залишаючи осторонь прізвища фігурантів і обставини, що стали підставою для проведення розслідування у цьому конкретному випадку, звернемо увагу на вельми цікаву правову позицію, яка була висловлена судом. 

Позивач оскаржила до Запорізького окружного адмінсуду законність наказів ДБР, зокрема через те, що ці акти були прийняті на підставі Інструкції про порядок проведення службових розслідувань стосовно працівників Державного бюро розслідувань. Ця інструкція була затверджена наказом від 14.01.2020 № 9, що не пройшов державної реєстрації.

А, як відомо, за загальним правилом нормативно-правові акти міністерств та інших органів виконавчої влади, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають реєстрації у Мін'юсті. Інакше вони вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.

Втім, позиція відповідача у справі (з якою зрештою погодився суд першої інстанції) полягала в тому, що ця Інструкція, як і інші відомчі акти ДБР, реєструвати не потрібно.

Дійсно, раніше нормативно-правові акти Державного бюро розслідувань як центрального органу виконавчої влади підлягали державній реєстрації в установленому законодавством порядку, враховуючи конституційні приписи статті 117 КонституціїЗакону «Про центральні органи виконавчої влади»Закону «Про Державне бюро розслідувань».

Але наприкінці 2019 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03.12.2019 № 305-ІХ. І з набуттям ним чинності 27 грудня 2019 року ДБР змінило свій правовий статус з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган.

І, оскільки ДБР випало із системи центральних органів виконавчої влади, на нього не поширюються положення Закону «Про центральні органи виконавчої влади» та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів виконавчої влади. Зокрема, тому і накази бюро не підлягають реєстрації в Мін'юсті.

Але апеляція не погодилася із такою логікою, назвавши її помилковою. Третій ААС у своїй постанові наголосив, що обов`язок реєстрації нормативно-правових актів пов`язаний не з правовим статусом суб`єкта нормотворення (зокрема, його належністю до органів центральних органів виконавчої влади), а з правовою суттю та змістом виданого ним відповідного акта.

Указом Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» з 1 січня 1993 року запроваджена державна реєстрація нормативних актів.

Згідно з Положенням про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

При цьому реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою, а також з урахуванням зобов`язань України у сфері європейської інтеграції та права Європейського Союзу (acquis ЄС), практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування. І в разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.

Порядок подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції та проведення їх державної реєстрації затверджений наказом Мін'юсту від 12.04.2005 № 34/5.

Виходячи з правових норм, визначених цими актами, апеляція зробила висновок, що наказ ДБР від 14.01.2020 №9 так само підлягає реєстрації незалежно від правового статусу відповідача. І, оскільки Інструкція, затверджена цим наказом, не була зареєстрована в Міністерстві юстиції, відповідач не може посилатися на неї як правове обґрунтування своїх дій.

Таке рішення набрало законної сили. Водночас, дві спроби ДБР оскаржити його до Верховного Суду не мали успіху. В обох випадках (12 серпня та 9 вересня) касаційна інстанція повертала скаргу через порушення процесуальних вимог.

Що ці судові рішення і зроблений правовий висновок означають на практиці? Тепер фактично будь-яка дія Державного бюро розслідувань, вчинена із посиланням на відомчий нормативно-правовий акт, ухвалений після 27 грудня 2019 року, викликає обґрунтовані сумніви у її законності. А це, у свою чергу, глобально піднімає питання легітимності самого Державного бюро розслідувань. Питання інституційних недоліків створення та діяльності тепер ще й «неюстованого» ДБР все частіше стає предметом судових розглядів та вказує на системні недоліки створення при реформуванні правоохоронної сфери.


ЮРЛІГА

https://jurliga.ligazakon.net/news/206344_sud-postaviv-pd-sumnv-chinnst-neyustovanikh-normativno-pravovikh-aktv-dbr