.
Зважаючи на труднощі воєнного часу, частина держорганів перейшла на електронну форму спілкування з громадянами. А дехто взагалі вирішив, що відповідати на запити не потрібно і навіть шкідливо. Де межа правомірного обмеження права людини отримання публічної інформації, - спробуємо розібратися.
Без пояснення причин
Відповідно, до статті 19 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року та статті 10 Конвенції з прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожна людина має право безперешкодно шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.
Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів (ратифікована Законом № 631-IX від 20.05.2020) надає право кожному, без дискримінації за будь-якою ознакою, на доступ, за вимогою, до офіційних документів, що знаходяться в розпорядженні державних органів. Під поняттям «офіційні документи» розуміється будь-яка інформація, записана в будь-якій формі, складена або отримана, та яка перебуває у розпорядженні державних органів.
Відповідно до ст. ст. 19, 40 та 68 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Основним та іншими законами. Їх має кожен неухильно додержуватися, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. З іншого боку, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Право на інформацію також закріплене у ст. 34 Конституції та ст. 5 Закону «Про інформацію» Воно передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
А згідно зі ст. ст. 5, 19 Закону «Про доступ до публічної інформації» доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію, незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
Чутлива інформація
Як відомо, у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 по всій території України введено воєнний стан, який було продовжено Указами Президента України № 133/2022 від 14.03.2022 року та № 259/2022 від 18.04.2022 року до 25.05.2022 року та триває на даний час.
У статті 3 Указу прямо закріплена можливість обмеження права на свободу слова, гарантованого ст. 34 Конституції. Нагадаємо, ця свобода включає в себе і право збирати та зберігати інформацію.
На підставі цього, а також посилаючись на обставини непереборної сили, окремі державні органи зупинили надання відповідей за запити про публічну інформацію. Громадянам повідомляється про те, що розгляд інформаційного запиту буде здійснено після припинення або скасування воєнного стану.
Слід також зазначити, що Закон України «Про правовий режим воєнного стану» не містить жодного прямого чи опосередкованого права обмежувати конституційні права на інформацію та звернення шляхом призупинення надання відповідей на запити та звернення відповідно.
Переважна більшість державних органів, розглядаючи інформаційні запити чітко дотримуються передбаченого законодавством правопорядку, втім у Раді суддів України пішли іншим шляхом. Там не лише обмежили доступ до публічної інформації щодо діяльності судової влади, але й вдались до погроз.
Так, рішенням №11 усім судам, Державній судовій адміністрації, іншим установам системи правосуддя наказано відстрочити надання відповідей на усі запити про публічну інформацію. А у разі надходження запитів щодо надання буд-якої публічної інформації щодо діяльності судів та установ системи правосуддя наказано направляти копії запитів Службі безпеки України для ретельної перевірки осіб, які таку інформацію збирають та переслідуваної ними мети. У мотивувальній частині рішення пояснюється, що збір відповідної інформації під час війни, може мати ознаки диверсійної діяльності, спрямованої проти України.
«Публічна інформація щодо діяльності органів державної влади, їхніх працівників, в тому числі щодо судів та органів системи правосуддя, може становити загрозу життю та здоров'ю суддів, працівників апарату судів, їхніх рідних і близьких, спричиняти злочини та бути загрозою національній безпеці, а тому підлягає обмеженню в силу вимог законів, які стосуються воєнного стану. Ми не можемо дозволити, щоб чутливою інформацією в системі правосуддя скористалися загарбники, зрадники та їхні поплічники», - так прокоментував рішення голова РСУ Богдан Моніч.
Але спробуємо поглянути на це з позиції закону.
Насамперед, слід зазначити, що права ст. 40 та ст. 64 Конституції України гарантують неможливість встановлення обмежень щодо таких конституційних елементів цього права, а саме права подати звернення, права на обгрунтовану відповідь, права отримати таку відповідь у встановлений законом строк.
За законом воєнного часу
Право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію може бути обмежене лише законом (ч. 3 ст. 34 Конституції). Перелік цілей, заради яких це допускається обмеження вичерпний:
- в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності;
- в інтересах громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам;
- для охорони здоров'я населення;
- для захисту репутації або прав інших людей;
- для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;
- для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Також окремі обмеження прав і свобод можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64 Конституції). Більше того, такі обмеження є однією із складових воєнного стану (див. визначення у ст. 1 Закону «Про правовий режим воєнного стану»).
Конкретні обсяги обмежень визначаються як заходи правового режиму воєнного стану у ст. 8 Закону. Їх можуть запроваджувати військове командування разом із військовими адміністраціями із залученням органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.
Свободи слова стосується лише один захід правового режиму воєнного стану, а саме п. 11 згаданої статті, який дозволяє «регулювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, роботу постачальників електронних комунікаційних мереж та/або послуг, поліграфічних підприємств, видавництв, телерадіоорганізацій, телерадіоцентрів та інших підприємств, установ, організацій і закладів культури та засобів масової інформації, а також використовувати місцеві радіостанції, телевізійні центри та друкарні для військових потреб і проведення роз’яснювальної роботи серед військ і населення; забороняти роботу приймально-передавальних радіостанцій особистого і колективного користування та передачу інформації через комп’ютерні мережі».
Як видно із цитованої норми, можливі обмеження пов’язані лише із поширенням інформації організаціями, але не з її збором громадянами! Більше того, ст. 9 Закону зобов’язує органи державної влади продовжувати здійснювати повноваження, надані їм Конституцією, цим та іншими законами України.
Обмеження або відстрочка
Отже, сьогодні положення Закону «Про доступ до публічної інформації» (від початку воєнного стану не зазнав жодних змін) мають виконуватися в повному обсязі.
Як і раніше, у розпорядників інформації є обов’язок (ст. 3) надавати запитувачам інформацію, крім випадків, передбачених законом. Такі випадки визначаються так званим трискладовим тестом, критерії якого закріплені у ч. 2 ст. 6. Обмеження доступу до інформації здійснюється при дотриманні сукупності таких вимог:
1. Мета. Обмеження можливе лише задля згаданих вище цілей, закріплених у Конституції (зокрема, інтереси національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам).
2. Імовірність шкоди. Розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам.
3. Баланс інтересів. Шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Воєнний стан в країні дійсно свідчить про існування додаткових загроз і національній безпеці, і територіальній цілісності. Втім, розголошення конкретної запитуваної інформації, тим більше публічної, не завжди пов’язане із перспективою нанесення шкоди, яка переважатиме суспільний інтерес. Тож публічна інформація за загальним правилом має надаватися навіть в умовах воєнного стану.
Інше питання – відстрочка у задоволенні запиту. І її слід чітко відмежовувати від обмеження доступу. Адже тут, по-перше йдеться не про інтереси, шкоду і баланс, а лише про фізичну неможливість виконати обов’язок. По-друге у випадку відстрочки не йдеться про відмову у задоволенні запиту.
Так, згідно з ч.6 ст. 22 відстрочка допускається в тому разі, коли запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення в передбачені строки у разі настання обставин непереборної сили. В такому разі рішення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз’ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
І тут слід розуміти, що непереборна сила не виникає автоматично чи існує у зв’язку із підписанням Указу про введення воєнного стану або подовженням дії цього правового режиму. Навпаки, запровадження воєнного стану є наслідком дії певних обставин.
У випадку неможливості виконання обов’язку надати відповідь на запит про публічну інформацію повинні існувати конкретні обставини. Наприклад, мобілізація відповідальних працівників, відсутність у розпорядника технічної можливості (немає зв’язку, доступу через руйнування приміщення). І у разі зникнення таких обставин та відновлення нормальної роботи, у розпорядника автоматично відновлюється також обов’язок надати відповідь на усі запити, що накопичилися за цей час.
Висновки
Підсумовуючи наведене, зауважимо, що правовий режим воєнного стану не може використовуватися як привід для порушення прав громадян, гарантованих Конституцією. І на необхідність дотримання права на доступ до публічної інформації та звернення громадян в умовах воєнного стану вже звернули увагу й підготували відповідні рекомендації й фахівці Програми розвитку ООН.
Тож у разі наявності технічної та організаційної можливості державні органи як розпорядники публічної інформації зобов’язані надавати відповіді на запити громадян.
Оцінюючи зміст запитань на предмет ймовірного обмеження доступу, у держоргані повинні керуватися трискладовим тестом щодо мети, імовірної шкоди від розголошення та суспільного інтересу. Воєнний стан лише зумовлює особливості виконання цього тесту крізь призму національної безпеки, територіальної цілісності та громадського порядку.
Іншими словами, воєнний стан сам по собі не дає додаткові підстави для обмеження права на отримання інформації. Але конкретні обставини, пов’язані із цим правовим режимом, повинні розглядатися в рамках загальних правил оцінки запиту на публічну інформацію у кожному конкретному випадку.
Комментариев нет:
Отправить комментарий